Кто кому и что дарил? О территориальных размежеваниях советских республик в европейской части СССР

Применяя этнографический принцип и основываясь на диалектологической карте 1914 года, мы можем утверждать, что нынешняя Россия (тогда РСФСР) никому ничего не дарила, по крайней мере в европейской её части. Напротив, она получила от Украины поистине царский подарок — Таганрог, Ростов-на-Дону, Кубань и часть Ставрополья, Белгородскую и юг Воронежской областей. От Беларуси Россия получила, по самым скромным подсчетам, большую часть Смоленской и половину Брянской областей, а если отбросить скромность, то и все земли до Калуги и Брянска, плюс еще бонус в виде юга Псковской области. Беларусь от Украины получила территорию от Мозыря до Слонима, это почти вся Брестская и юго-запад Гомельской областей.

Больше всех кричит и агрессивнее всех себя ведет страна, которая никому ничего не дарила, но сама больше всех получила, — Российская Федерация. Черной неблагодарностью она отплатила тем, кто подарил ей больше всего, — Украине. Под угрозой и Беларусь, которая отдала России Смоленск, а теперь ей самой грозит дружеская "инкорпорация".


(по клику на карту откроется полная версия)

На днях Владимир Путин заявил, что некоторые бывшие республики СССР получили от России подарки, которые следовало бы вернуть, если уж эти неблагодарные субъекты Союза воспользовались своим конституционным правом его покинуть. Давайте разберемся, кто кому и что дарил.

Основным источником для нас будет диалектологическая карта Российской империи, составленная членами Московской диалектологической комиссии при Отделении русского языка и словесности Императорской академии наук Н. Н. Дурново, Н. Н. Соколовым и Д. Н. Ушаковым и изданная в Петрограде в 1914 году. Я надеюсь, что и время, и место издания исключают любые подозрения в том, что данная карта составлена австрийским генштабом или вашингтонским обкомом.

Collapse )

Хачик

Вот за что стоит любить Live Journal, так за то, что он не блокирует тебя по самым ничтожным (да и вообще по никаким) поводам.
Не то что этот ваш фэйсбук, на котором меня забанили на целых три дня за совершенно невинное слово "Хачик"!
С каких пор это армянское имя попало в разряд запрещенных, неполиткорректных и оскорбительных? Да у нас не так давно на цирковых афишах писалось: "Целый вечер на манеже веселые клоуны Рустик и Хачик", и ничего.



Чехословаччина, 1968

День у день, 21 серпня 1968 року розпочалося совєтське вторгнення в "братню" начебто і "соціялістичну" Чехословаччину.
До цієї сумної дати маю дві прецікаві світлини, що, як на мене, точно передають суть справи.
Ну, та, де "водкі нєт", говорить сама за себе.
А от де "совєтські собаки" - це ж точно з чиєгось "дембельського альбому". Це яку треба мати внутрішню гідність, щоб позувати зі щасливим обличчям під таким гаслом. Це штибу "ми довбойоби і ми цим пишаємося!" чи як?






Cлужение Церкви

«Вот, теперь время благоприятное, вот, теперь день спасения!

Мы никому ни в чем не полагаем претыкания, чтобы не было порицаемо служение, но во всем являем себя как служители Божии, в великом терпении, в бедствиях, в нуждах, в тесных обстоятельствах, под ударами в темницах, в изгнаниях, в трудах, в бдениях, в постах, в чистоте, в благоразумии, в великодушии, в благости, в Духе Святом, в нелицемерной любви, в слове истины, в силе Божией, с оружием правды в правой и левой руке, в чести и бесчестии, при порицаниях и похвалах:
Нас почитают обманщиками, но мы верны; мы неизвестны, но нас узнают; нас почитают умершими, но вот, мы живы; нас наказывают, но мы не умираем; нас огорчают, а мы всегда радуемся; мы нищи, но многих обогащаем; мы ничего не имеем, но всем обладаем».
(2 Кор., 6:2-10)

Что за слова!
Вот оно – истинное служение Церкви Божией, святой, соборной и апостольской.
Хотел что-то выделить курсивом, что-то, на чем особенно останавливается глаз, но здесь - все один сплошной курсив, все - один сплошной CapsLock.


Фото: кадр из фильма "Иисус Христос Суперзвезда", 1973 год.


Царство Божие на вкус как мороженое

Из жития святого Андрея, Христа ради юродивого Х столетия:

…Пока он так молился, наступила ночь. И, забывшись ненадолго, видит он во сне, будто находится в царском дворце и его, пребывающего там, зовет царь и говорит ему:
«Хочешь ли служить мне всей душою, и я сделаю тебя одним из славнейших людей моего царства?» И ответствовал ему блаженный: «Кто же отказывается от добра? И я очень хочу этого».
Царь сказал: «Что же, если ты хочешь, попробуй вкус моего царства».
И с этими словами дал ему некое подобие снега, и Андрей принял его и съел. И было это сладко и приятно, что ум человеческий представить не может. Отведав же, попросил он, чтобы дали ему еще, и сказал:
«В том, что я ем, мне кажется, заключено божественное миро».



Далее следует описание следующего опыта:

...Царь же, улыбнувшись, достает из-за пазухи что-то на вид огненное, но весьма благоуханное и цветоносное. И говорит:
«Прими и вкуси, чтобы забыть все, что ты видел и слышал».
Тот же взял и съел.
И на многие часы погрузился он в восторженное состояние из-за наслаждения того и удовольствия.
Но придя в себя, бросился в ноги великому этому царю и стал просить его такими словами: «Помилуй меня, добрый господин, и не лишай права служить тебе отныне, ибо я узнал, что это и есть воистину наисладчайшее».
Говорит ему царь: «Поверь, что среди принадлежащих мне благ это – самое скромное. Но если ты будешь служить мне, все мое станет твоим и я сделаю тебя сонаследником в царстве моем».
Проснувшись, блаженный был изумлен и пытался сохранить в сердце своем все виденное.


Святой Андрей-юродивый известен, прежде всего, тем, что именно он узрел, как Богородица покрывает людей своих защитным платом-мафорионом (в церковно-славянском языке это греческое слово трансформировалось в "омофор"), который спас Константинополь от нападения норманнов с севера (то есть, руси); в честь этого события и установлен праздник Покрова Пресвятой Богородицы (14 октября новым стилем), день же памяти святого Андрея-юродивого отмечается следом, 15 октября.


Володимир Андрейчиков, кримський антикомуніст

22 червня 1988 року в наглухо «закритому» «місті русскіх маряков» Севастополі трапилася непересічна, а як для «міста нєпріступних русскіх маряков» так і взагалі надзвичайна подія – єдина за всю його історію публічна антисоветська демонстрація.

І влаштував її мешканець Криму, попередньо засуджений за спробу втечі з СССР, Володимир Андрейчиков. Удома Вован зшив собі білу накидку з гаслом «Смерть комунізму!», одягнув її і в такому вигляді демонстративно попрямував у бік Сапун-гори, де знаходиться большевицьке капище (меморіальний комплекс). Перехожим Володимир казав, що ненавидить советську владу, а сьогодні у нього свято – день початку війни, і що Гітлер кращий, ніж комуністи.



Доволі швидко його було затримано; на дворі була вже «перебудова», тому Андрейчикова закрили не в тюрму, а в психушку зі стандартним діагнозом «уповільнена шизофренія».

Далі події розгорталися, як у пригодницькому фільмі. За місяць потому Володимира відправили на операцію з приводу видалення апендициту до міської лікарні, звідкіля він, зрозуміло, втік. А ще через два місяці взламав магазин у рідному селі Віліно та виніс звідтіля 4 тисячі рублів, утім, скористатися грошима не встиг – був заарештований.

Але ненадовго: 13 вересня 1988 року Андрейчиков зухвало тікає зі «слідчого експерименту».

За тиждень його знову ловлять – схопив втікача місцевий «дільничний» Василь Кулиняк. На допитах Володимир відверто заявляв слідчим, що в нього тільки одна мета – залишити Советський Союз! За такі «бажання» його жорстоко та немилосердно били, причому особливо відзначився в цьому ділі той самий Кулиняк. Зрештою Андрейчикова було засуджено до шести років таборів суворого режиму та відправлено до «зони» під Вінницю.

У таборі Володимир познайомився з іншим переконаним антикомуністом, Станіславом Гіржеу (судячи з прізвища, румун). Невдовзі друзі вирішили створити підпільну бойову антикомуністичну групу і після звільнення, роздобувши в бою зброю, вбивати комуністів і гебістів. Гіржеу звільнився на три роки раніше від Андрейчикова, листуватися з ним і зустрів його біля воріт в день звільнення, в квітні 1994 року, тобто вже після розпаду СССР та утворення квазі-незалежної України, де продовжували заправляти все ті ж комуністи, тільки в іншому вбранні – тепер «бізнесменів».


Уся сутність постсоветської України в одній світлині

Побачивши, що нічого тут не змінилося, Володимир і Стас вирішують продовжувати боротьбу – цього разу вже по-серйозному. Вони дістають вогнепальну зброю і здійснюють низку відчайдушних нальотів на маєтки «хазяїв життя» в Криму: восени 1994 року повстанці знищили п’ятьох колишніх компартійних функціонерів.

Апофеозом їхньої війни стала ліквідація того самого «дільничного» Кулиняка, що затримав Андрейчикова в Віліно, разом з його родиною 10 жовтня 1994 року: жінку мента та одного з його синів повісили на трубі, а самого мусора разом з іншим сином пристрелили.


Повстанці вбивають гебіста, Угорщина, 1956 р.

Ця справа набула в ментівських колах широкого розголосу (до ЗМІ її не довели, як і за совдепії антикомуністична боротьба в начебто «вільній» Україні була та є тотальним табу). З Києва прибув тодішній заступник міністра МВС України Чернишов. Врешті-решт «беркутівцям» удалося захопити Андрейчикова та Гіржеу. За наявною в мережі інформацією, обох було піддано немилосердному побиттю, внаслідок якого Володимир потрапив до реанімації.

Тим не менше, не дивлячись на тортури, Андрейчиков і на слідстві, і на суді відкрито заявляв, що мстився злочинним функціонерам советської влади і задоволений своїми діями, ні в чому не кається і ні про що не жалкує, своєї мети він досягнув.



У 1995 р. Верховний суд АР Крим засудив Володимира Андрейчикова і його друга до розстрілу. У пресі (російській, а не українській) цю справу було подано, як справедливий вирок «особливо небезпечним рецидивістам»-кримінальникам, ані слова не було сказано про справжні мотиви, якими керувалися кримські повстанці.

Україна скасувала смертну кару тільки 2003 року. В 1995 за перші півроку такий вирок дали 74 особам, яку кількість людей стратили, невідомо. При цьому за апеляцією скасували 25 вироків, помилували 20 осіб. У 1996 за перші шість місяців у виконання привели ще 85 смертних вироків.

А что там в США?

К чести белых американцев (white pride, хе-хе) нужно заметить, что не все из них оказались такими странными, чтобы становится на колени перед погромщиками.
Вот и другая, совершенно иная, реакция, когда погромщиков и антихвашыстов просто тупо бьют.


И правильно, замечу post scriptum, делают.