Jesus cup

Лебедине озеро

Краєвид на долину Швангау в Баварії.

Ота маленька церковка внизу - цікавий "паломницький" храм (Wallfahrtskirche) святого Коломана, якось викладу світлини, я й там побував, а потім вдерся на гору.

На обрії - Шванзеє, Лебедине озеро, саме ці місця, точніше, легенди цього краю надихнули Чайковського на створення відомого балету.



Отак подумати: наскільки все ж таки церква структурує краєвид! Адже, якби її тут не було - нема було б і чого фотографувати, оку нема за що зачепитися: ну, поле, ну, озеро. Але з'являється храм - і все змінюється, картина набуває сенсу, одразу викликає купу питань, де був хаос, з'являється топос, тобто народжується інтерес до простору, до його фіксації, до його осмислення.
Jesus cup

Норманська теорія рулить

І не дивлячись на це, офіційна історична наука торочить про "неспроможність" норманської теорії! Русь - це скандинави (фіни досі називають шведів Ruotsi, руси, тоді як росіян Vendi, венеди). У книзі Костянтина Багрянородного є ще й назви Дніпрових порогів "руською мовою": Улворсі, Волворсі тощо...

pabeda

"...Люди рыдали и поздравляли друг друга"

Вонючим поветрием прошуршало мимо очередное беснование "9-го мая". Слава Богу, что в Украине этот гнусный шабаш вытеснен на обочину жизни и его отмечают маргинальные персонажи - представители дна во всех смыслах этого слова.

Читаю воспоминания княгини Наталии Владимировны Урусовой.

Можайск (это почти что Москва), осень 1941 года.

"Бой был короткий. Через 24 часа утром немцы заняли Можайск.
Тяжелый камень, давивший сознание, что Россия подпадает под власть иностранной державы, в то утро все же как бы свалился с плеч; у меня, у всех, любящих свою дорогую родину Россию, вырвался вздох освобождения от адской жизни.
В победу Сталина тогда не верили. Немцы под Москвой. Через три дня займут ее и освободят замученных, кто еще жив, из лагерей севера и Сибири, и из страшной Лубянской тюрьмы. Немцев встречали, бросаясь на колени, поднимая руки к небу, благодаря Бога. Люди рыдали и поздравляли друг друга. Это был непередаваемый подъем радости".



И это не только Россия, не только Можайск - по всей европейской части СССР уцелевшие от сталинского отступления жители рыдали и поздравляли друг друга с освобождением. Жаль, что освобождение было таким недолгим...

Это всё, что нужно знать и понимать о той войне.
Jesus cup

Німеччина церковна

Точніше, Баварія, бо під катом - світлини баварських храмів, які є архітектурною домінантою старих міст і сіл цього краю. Якщо комусь цікаво, прошу.

До речі, нещодавно випадково дізнався, що відомі рядки Тютчева "Люблю грозу в начале мая!" - написано в Баварії і про баварський травень, а зовсім не про російський, як це нам завжди презентується. От тобі і весь ватний патріотизм (Тютчев був ще той рос. шовніст, але все одно жити волів у Німеччині).



Дивитися більшеCollapse )
Jesus cup

Діалектика конфлікту (українсько-польські стосунки крізь призму застарілої ворожнечі)

Що таке конфлікт? Багато хто одразу дасть відповідь на це питання, адже ми постійно живемо в умовах конфлікту. Це стосується не тільки конфліктів міждержавних, світових, ба навіть більше – ми живемо в умовах конфлікту з собою. Але це, скоріше, тема для психотерапевтичного есе, а не для есе про конфлікти. Історія вчить нас, що конфлікт – це рушій історії, рушій розвитку людства, конфлікт лежить в основі всього – це початок. І з цим важно не погодитися. Пригадавши навіть історію про вигнання з раю, ми побачимо, що саме через конфлікт людини й Бога, людина позбулася раю і поринула у незчисленні конфлікти, які почали супроводжувати її смертне життя.

Я ж перейду до теми конфлікту менш віддаленого від сучасності, але дуже актуального, навіть невичерпного – конфлікту, що є одним з аспектів українсько-польських взаємовідносин, він раз у раз нагадує про себе.

Для початку розберемося, звідки він узявся, коли почався і чому постійно переходить з категорії прихованого до категорії очевидного? Невже розбіжності між нашими країнами настільки великі, що вже багато століть ми ніяк не можемо порозумітися.

Українсько-польські взаємовідносини розпочалися ще від часів Київської Русі – пригадаймо, що сучасні польські міста, зокрема такі як Хелм (укр. Холм), Пшемишель (Перемишль) разом зі Львовом, були засновані Галицько-Волинськими князями, а ось Червенські міста, разом із містом Червень були завойовані ще Володимиром Великим. Тобто ще наприкінці X століття між польськими королями і князями київськими були претензії на ці території. Історична наука стверджує, що в основі всіх конфліктів, а також війн лежать претензії щодо територій. Тобто території, їхня належність тій чи іншій стороні стала основою конфлікту між Польщею та Україною. Не будемо занурюватися у ті буремні і ще до кінця не досліджені часи. Акцентуємо увагу лише на тому, що територіальний конфлікт між Україною і Польщею розпочався ще у Х столітті і триває дотепер. Особливо загострюючись в епоху Хмельниччини, потім в період національних революцій, що охопили Східну Європу у XIX столітті, згодом перейшовши в період національно-визвольних змагань кінця XIX століття початку XX століття, він зрештою в період Другої Світової війни локалізувався на Західних землях. З проголошенням незалежності – спочатку Польщі, а згодом України – цей конфлікт не просто не вирішився, а навпаки, докотився до сьогоднішнього дня у вигляді руйнації пам’ятників, спалення прапорів, паплюження історичних місць поховання героїв тієї чи іншої сторони. Також порівнянням Хмельницького з Гітлером, звинуваченнями Степана Бандери у всіх гріхах нацистів, що діяли на території України в період Другої Світової війни.

Тож чому українсько-польські відносини настільки конфліктні, чому ми не можемо співпрацювати, опираючись на парадигму «Пробачаю, і прошу пробачення», знаходимо нові трактування вже пережитих і осмислених, позабутих, здавалося б, подій?

Звичайно, що в причетності до роздмухування конфлікту між двома сторонами не можна виключати третю сторону – Росію, яка прагне використати цей конфлікт собі на користь, послабивши союзницькі позиції між двома державами, одна з яких є «адвокатом» іншої в ЄС. Про це вже достатньо написано різними політологами та експертами, я ж лише додам, що цей фактор впливу нікуди не дінеться, двом країнам необхідно навчитися з ним жити, і навчитися врешті решт не шукати винних десь на стороні, а вирішувати свої конфлікти самостійно, не піддаватися на провокації і не провокувати самим.
До прикладу хочу навести роздуми з приводу звинувачень останніх днів, тобто період, коли українська та польська сторони взаємно звинуватили один одного в жертвах, що загинули в період Другої Світової війни. Нагадавши про часи Юзефа Пілсудського, полонізацію, Волинську трагедію, діяльність УПА і зокрема діяльність Степана Бандери як поплічника нацистів.

Важко говорити, хто тут правий, а хто винуватий. Враховуючи, що в історії немає чітко білого або чорного кольору, всі події, це фрагменти в напівтонах єдиної історичної картини. На моє переконання, однозначно вибілених постатей в період Другої Світової війни ми не знайдемо. Це по-перше. По-друге, нам необхідно перестати дивитися на війну очима радянської історіографії, тобто, ось вороги, а ось переможці. Нам необхідно зрозуміти, що це взагалі не наша війна. Так, можливо, когось ці слова шокують, але нам українцям необхідно зрозуміти, що ми як нація в цій війни програли, ми були втягнуті до неї, окуповані, на нашій території велися основні бойові дії, ми разом з іншими, а можливо, й більше за інших постраждали в цій війні (історики називають числа від 8 до 15 мільйонів осіб загиблих та пропалих без вісти). Але фактично це не наша війна, – ми належимо до числа тих європейських націй, які вступивши в хвилю національного визволення, проголошену Першою Світовою війною, не отримали результатів, тобто не здобули свою державність. Ми разом іншими державами, які воювали за свою державність – це Литва, Латвія, Естонія, Хорватія, Словаччина, Польща, витратили людські ресурси не отримавши бажаного результату.

Україна і Польща в цій війни програли, оскільки своєї державності ми так і не здобули. Хоча, безумовно, тут варто зазначити, що Польща формально була проголошена як квазі-держава в якості сателіта СССР, а Україна, як складова СССР, яка згідно конституції могла вийти зі складу союзу, коли забажає. Однак, це не були ті держави, про які мріяли і за які воювали поляки і українці. Фактично в тій багатовимірній системі координат, яка складалася в умовах Другої Світової війни з таких учасників, як польські (прорадянські, пронаціоналістичні), радянські, українські (прорадянські, пронаціоналістичні)і, нацистські війська, неможливо визначити, хто був правий, а хто винен – тим паче в умовах тієї війни, на теренах, обтяжених такою складною етнічною історією.

Сказати зараз, що поляки чи українці не співпрацювали з нацистами чи з радянськими військами, все одно сказати, що ці сторони взагалі не брали участь в війні. Війна точилася між двома диктаторськими режимами – гітлерівським і сталінським. Українці і поляки постраждали в результаті цієї війни кожен в своїй мірі. І відштовхуючись від цього, ми маємо будувати наші взаємини, а не починати шукати, хто винен серед нас. Завжди можна знайти винних і звинуватити також, але що це дасть? Що ми отримуємо наприкінці? Нічого, крім нового конфлікту, що й відбувається зараз. Кожному з нас необхідно зрозуміти, суспільству необхідно зрозуміти, що взаємно звинувачуючи один одного, ми не примиримося ніколи. Історикам, журналістам, суспільним, політичним діячам необхідно відіграти роль медіаторів конфлікту, необхідно пояснювати, що від роздмухувань подій минулого не виграє ніхто, а в умовах агресії третьої сторони не те що не виграють, а програють усі.

Ми живемо в інших міжнародних умовах, ніж ті, в яких відбувалася Друга Світова війна.

Ми живемо в епоху глобалізації та лібералізації суспільства.

Світ вимагає від нас швидких рішень і реакцій, сьогодні під загрозою опинилася вся система міжнародних відносин. Агресія Росії щодо України, анексія Криму вказали на те, що міжнародні домовленості більше не діють, система безпеки ООН опинилася під загрозою. Світ знов знаходиться на межі, приховані конфлікти знов почали проявлятися – це виклик для сильних світу цього. І нашим державам необхідно замислюватися над тим, в яких системах координат ми будемо боротися з цими викликами.

Історія людства – це історія низки конфліктів, війн, які супроводжують людство весь період його існування на землі. Ми не захищені від цих конфліктів, людство так влаштовано, що так чи інакше конфлікти виникають. Але наша свідомість, досвід і громадянська позиція мають спонукати нас до порозуміння, до пошуку шляхів вирішення конфліктів. Необхідно зрозуміти, що вирішення конфлікту супроводжується поступливістю, вмінням іти на компроміс заради загальної безпеки. Наскільки ми готові до поступок? Чи зможемо забути давні образи і несправедливості заради спільного мирного, безконфліктного життя наступних поколінь? Ці питання, штовхають нас на роздуми. І ці роздуми, я гадаю, необхідно починати з вирішення того найпершого конфлікту, про який йшлося на початку есе. Конфлікту кожної людини з самим собою, зі своїм творцем. Можливо, для того, щоб вирішувати більш глобальні конфлікти, для початку необхідно розв’язати той найперший конфлікт, який є у кожної людини – конфлікт, який з особистого перетворюється на глобальний, який згодом стає рушієм незворотних змін. Відповіді на питання «хто я», «звідки я», «чому я живу саме тут, саме зараз, в цій країні, в цьому оточенні», головне – «навіщо я живу», «в чому сенс мого життя» стають фундаментом для принципів, цінностей, усвідомлення себе, формування людини як особистості неконфліктної, а такої, що розуміє, що питання вирішення конфлікту не є прерогативою людського буття, і сама людина не здатна побороти зло. І що для перемоги потрібна не лише людська воля, але і Божественна. І саме цю волю ми постійно відсікаємо, намагаємося заперечити. Можливо, саме така поведінка людини по відношенню до свого Творця і є першоосновою конфліктів у світі і українсько-польського конфлікту зокрема?


Jesus cup

Узяв та й врізався

Масивний вантажний корабель Vitaspirit, що ходить під мальтійським прапором, не впорався із керуванням і втратив контроль на такому жвавому морському маршруті як Босфорська протока. В результаті корабель монументально врізався в розташовану на азійському березі Стамбула будівлю Hekimbasi Salih Efendi. Як повідомляють, обійшлося без жертв.
А міг же ж  там в будинку хтось сидіти... наприклад, той же Салі Ефенді... Отак сидиш собі, сидиш, нікого не чіпаєш, п'єш турецьку каву, аж раптом - бабах!



Jesus cup

НІМЕЧЧИНА: АУГСБУРГ І УНІВЕРСИТЕТ



Я їхав до Німеччини зі смутним побоюванням побачити так барвисто і смачно описаний у різноманітних статтях та фейсбучних постах «занепад Західної цивілізації», «втрату історичного обличчя Европи», «відсутність етнічного первня», «духовну слабкість европейців», «безвір’я», а головне – «засилля» арабів та негрів, які не дають уже й продихнути звичайній білій людині, грабують, ґвалтують та всіляко знущаються з нещасних корінних, яких і залишилося-то кілька осіб на все село, та й ті в змішаних шлюбах з негро-арабами.

Про «безвір’я» я скажу в іншому місці, тут же просто зауважу, що нічого подібного я не побачив і близько.

Як кричав Ніканор Іванович Босой, "Нєту у мєня! Нєту!!!".

«Арабської зовнішності» на вулицях тут набагато менше, чим, скажемо, в Дніпрі. Так, я кажу з усією відповідальністю: «хачей» і «азерів» у Дніпрі (не кажу вже про Київ) в десятки - не брешу - разів більше, чим в тому ж Аугсбурзі чи Мюнхені. Якщо ж приплюсувати сюди всіляких студентів з різних знойних країн, то помітність їх в українському місті ще більша.
«Араби» в Німеччині, як правило, помітні за прилавками, але поводяться вони пристойно, без нахабства, що теж вигідно відрізняє їх від запальних працівників шаурмячечних і чебуречних в Україні. Принаймні, жодна претензія на «це наша країна» в них відсутня. Фізіономія натовпу в німецькому місті – однозначно біла, а в селі й поготів. Щодо чорношкірих, то я за весь час перебування в Німеччині бачив тільки трьох, причому двоє з них стояли в аеропорту Мюнхена струнко перед двома озброєними автоматами (так, автоматами!) поліцаями, які ретельно переглядали їхні документи. До слова, поліцаїв я теж бачив хіба рази три, включно з цими грізними аеропортівськими, один раз вони ловили футбольних бешкетників, що буцали м’яча посеред людної площі (був якраз матч «Баварія»-«Селтік») та лякали пенсіонерів. І так, бешкетники не були «арабами», не були вони й «неграми».

В Аугсбурзі мене здивували не араби, а… раптово білоруси!

Контакт з ними не входив до моїх планів, але якщо вже вони трапилися на шляху, чом і не поспілкуватися? Але спілкування не вийшло. Не тому, що мене послали одразу подалі, а просто, коли вони почули, що я з України, натурально, як у відомому вірші Маяковського, «вдруг будто ожогом скривило господину». Ні, руки-то ми один одному потиснули, але так, як наче дійсно брали «гримучу змію»! З оглядкою, із помітним тремором і легкою зміною обличчя. Невже з ними було проведено інструктаж? Невже з ними «в групі» був «відповідальний товариш»? Та авжеж! Як мені пояснили потім – виїхати з Білорусі за кордон сьогодні дорівнює тому, як сорок років тому виїхати за кордон із СССР. І випускають далеко не всіх, а лише «своїх». І за право такого виїзду борються, «топлять конкурентів». А за кордоном проходять інструктаж, де їх лякають «ворожою агентурою». Такі, як ці білоруси, мабуть, були всі «совєтські». Слава Богу, що Україна якимось дивом звідтіля випала, що в нас не продовжується цей совдепівський держлепрозорій, як у північних сусід!

Зрозуміло, це побіжне враження, можливо, я не правий і не знаю ситуації, то прошу моїх білоруських друзів не ображатися.

Найбільший прикол стався, коли до цього «білоруського представництва» підійшла росіянка – жінка з Москви і, не знаючи, хто перед нею, заговорила до них англійською.

Тут вже гості Аугсбурга розгубилися не на жарт. Так, жоден з них не міг спілкуватися англійською навіть на рівні «хау а ю»! Що вони робили в Німеччині? Навіщо їхали? Питання, звісно, риторичні: в них напевне був перекладач, що за якимось лихом відійшов з місця цієї «невеличкої драми». Я ж, стоячи осторонь, внутрішньо здригався від реготу: картина Рєпіна «Дев’ятий вал Помпеї»!

Утім, коли я почув з вуст білоруса «Ніхт ферштейн», я не став дожидатися фрази «Гітлер капут» і чистою російською мовою розвіяв це непорозуміння. Білорусь, Україна та Росія зійшлися нарешті на німецькій землі, алілуя!

Ну, гаразд, Бог з ними, з "трьома сестрами". Пішов гуляти по Аугсбургу.











Павлів півник на церкві, суто европейська ознака.
Аугсбург відомий в історії Реформації, сюди викликали на "кардинальський суд" Мартина Лютера (від якого він вчасно втік), тут довгий час тривало протистояння лютеран і католиків, аж поки не дійшло до так званого "Аугсбурзького символу" або "Аугсбурзької угоди": громади протестантів і римо-католиків де-факто "поділили" місто навпіл і відтоді (від середини XVI ст.) співіснують мирно без ворожнечі.
















Знаменита Аугсбурзька ратуша - найбільша ратуша в Европі свого часу (XVII ст.). На самісінькій горі - шишка хмелю, символ міста і всього Augsburgland: пиво тут варять чи не від часів античності.
До речі, Аугсбург є найстарішим містом Німеччини взагалі, його заснував особисто Октавіян Август, чий пам'ятник бовваніє поруч ратуші. Я його не став фотографувати, він і так є в кожному описі Аугсбурга, за бажанням будь-хто може дізнатися самостійно.



Невеличкий грут наркоманістої молоді на майдані - рудиментарний залишок хіпуючої Европи сімдесятих.





Задвір'я.



Є й доволі мрачні та безлюдні завулки.



Селфі в них робити якось стрьомно.



Це відома броварня Riegele. Пиво варять аж від XIV століття. Аугсбург - батьківщина "червоного" пива. А Мюнхен - "білого". Але чомусь найсмачніше в Мюнхені - темне, "чорне". Відтоді сперечаються, яке крутіше? (Хоча, може, й навпаки, я вже заплутався...)



Багато будинків у центрі Аугсбурга відреставровано "умовно": тобто від оригінального будинку - кілька деталей, а решта простий сучасний "куб". Пояснили причину: під час війни все старе місто було розтрощено впень бомбардуваннями, відновити "як було раніше" не було можливості, пішли на таку часткову реконструкцію. Чесно кажучи, такі будинки виглядають - попри всю їхню ошатність - як покалічена людина зі страшними шрамами на обличчі.
Може, так і треба - як ознака для всіх любителей війни, очних, а особливо заочних. В Аугсбурзі та Мюнхені від бомб загинуло більше половини цивільного населення, тобто діти, жінки та старі.
На цьому будинку зберегли дуже популярну в Баварії скульптурну групу: Діва Марія з Немовлям Христом.



По таких проходах крізь будинки можна далеко зайти...



Трамвайна зупинка. Без зайвого туристичного пафосу.



Автівка-черевик.



Університет Аугсбурга. Я ніколи не бував у західному університеті, тому не міг втриматися, щоб не прогулятися ще й по ньому.

ус

Ну, ось кампус як він є.



Ось і я.
Колись давно, коли я вчився в університеті, якийсь підстаркуватий препод бухтів щодо студентства: "Завели собі моду сидіти на траві та з лекцій, коли заманеться, виходити, шоб, мол, як у Сорбонні!" Причому сидіння на траві його дратувало більше, ніж несанкціонована втеча із занять, а слово "Сорбонна" він вимовляв так ядуче, що одразу ставало ясно, в чому він вбачає корінь усієї цієї розпусти. То я, потрапивши до першого-ліпшого европейського університету, одразу згадав цього бухтуна і всівся на траву.



Напис "Купатися заборонено!" П'яний студент, він і в Баварії студент.





Крижні - вони всюдисущі.





Стенд просвіщає щодо бджолярства.
Між іншим, бджілка Майя - найпопулярніший персонаж серед усіх іграшкових принад Німеччини.





Ну, і на завершення: місцеві читають паперові книги. Саме книги, і саме паперові. І читають багато, бо таких читачів бачиш на вулицях (і не лише на вулицях) набагато частіше, ніж арабів чи там негрів. Читають і паперові газети - середня німецька газета у складеному вигляді важить під кілограм. Привіт тим, хто ридає за засиллям "гаджетів".
А може, причиною тому все та ж відсутність вільного інтернета?



Далі буде.
Jesus cup

НІМЕЧЧИНА: СУМРАЧНИЙ ТЕВТОНСЬКИЙ ГЕНІЙ У ТУМАНІ

Кемпінг Пільзензеє, куди я прибув глибоко вночі, зустрів мене повним безлюддям, тишею і якоюсь первісною темрявою. Конторський будиночок на вході, зрозуміло, було зачинено, і якщо десь тут і були якісь люди, то вони давно спали глибоким сном.

Біля входу стояв банкомат, затягнутий павутинням. (Я ніколи у житті не бачив затягнутого павутинням банкомату, а ви?).

Ключ від мого помешкання лежав у конверті, який знаходився тут же в поштовій скрині, отже, з цим завданням нічного квесту проблем не виникло. Я швидко знайшов, майже навпомацки, свою хатинку і завалився спати.

Зрання я почув церковні дзвони. Не прямо над вухом, десь здалека, але чітко було чути, як дзвякає саме церковний дзвін. Потім, вже при світлі дня, я побачив, що в цьому краї церква є в кожному містечку, селі, сільці, хуторі, а то й просто серед поля або серед лісу – і кожна діє і дзвонить щонайменше тричі на добу: вранці, вдень і ввечері.

Я вийшов роздивитися – де ж я опинився?

Як виявилось, кемпінг являє собою майданчик, оточений з трьох боків густим хвойним лісом, а з четвертого боку – це берег озера Пільзен (Pilsensee і означає озеро Пільзен або Пільзенське озеро). Люди приїздять сюди на трейлерах, в них і живуть. Хто хоче, орендує будиночки, як я. Жовтень тут – не сезон, тому туристів обмаль. Думаю, всього тут було разом зі мною осіб п’ять-шість. А ось влітку народу дуже багато: фотографії на стінах контори свідчать, що місце це популярне, їдуть відпочивати з дітьми, купатися, загорати, кататися на човнах і яхтах.

Та все це влітку, а я потрапив у самісіньку Німеччину туманну. Зрання щільний туман огортав ліс і озеро, робив усе навколо загадковим і таємничим. Ліс тут густий і природний – не насаджений, як у нас, у степовій Україні. Навколо – глухо, людей нема, машин не чути. Тільки вночі ґельґочуть дикі гуси, які готуються до відліту вирій. Якось згадалися казки братів Грімм, які не інакше як виникли саме в цих лісах.





Он из Германии туманной
Привез учености плоды:
Вольнолюбивые мечты,
Дух пылкий и довольно странный,
Всегда восторженную речь
И кудри черные до плеч.




Дерева понад озером - це дуби, "істинно германське дерево". Дійсно, тут дубів багато, а ось у нас вони певна екзотика.



Як написав мені один френд на фейсбуці, "тут бродит сумрачный тевтонский гений".
І дійсно, поблукавши тут на самоті, починаєш уявляти себе якимось юним Вертером. Здається, що ось з-за дерев вийде дух Шаміссо або фон Клейста (поета, а не генерала, хоча й генерал теж може з'явитися - він був якраз баварцем), Гельдерліна або Новаліса, Шлегеля або Гофмана. Зрозуміло, чому тут виникла така мудрувата філософія, яку назвали не просто "німецькою", а навіть "класичною"! Як у таких місцях не зафілософствувати?








Ось краєвид Пільзензеє без туману. Один тільки ранок випав такий теплий та ясний, що можна було розгдедити протилежний берег.
Взагалі, це найменше озеро з п'ятьох, розташованих одне поряд іншого. Найбільше - Аммерзеє. Тому ціла ця місцевість має назву Fünfseenland, Край П'яти Озер.
Ось мапа в кемпінгу: тут у кадр трапило тільки три озера.

Ось таке оголошення: собак тримати на поворозі.


Деякі пенсіонери гуляють тут і з собаками. Але я мало зустрічав тут людей: вони якщо й гуляли, то вдень, а я виїжджав зрання, повертався лише вночі, тож зустрічався лише з кількома робітниками і такими ж "ранніми пташками", як я. Всі дуже чемно віталися: "Гутен морген!" Робітники зовсім не розуміли англійської. Адміністраторка кемпінгу - жінка років за п'ятдесят - відважно вв'язувалася в розмову із запасом у десять англійських слів, що, втім, нам вистачало для порозуміння. Кілька разів при наших розмовах були присутні інші німці, то їх дуже тішило, що вони можуть щось зрозуміти. Один пістаркуватий хіппан навіть зрадів, коли почув, мабуть, йому знайомий вираз right now. "Yes, right now!" - він вимовляв це з непідробним захватом. Я дійшов висновку, що в німців якийсь сантимент щодо англійської, при тому, що вони знають її гріше від поляків у подібних же ситуаціях.
Ось, власне, вигляд цього кемпінгу.

















Уночі, коли навколо ні душі, а небо тут майже таке ж зоряне, як над морем (бо далеко від великих міст) - висить над головою Чумацький Шлях і ще якийсь зоряний Шлях іде йому навхрест - я сидів біля води, розмовляв із Богом і думав, що, мабуть, мало знайдеться зараз людей, які можуть дозволити собі ось просто так сидіти в тиші на самоті біля лісового озера та слухати як осіннє листя повільно падає на воду...







Звичайно, мої улюблені качки, які завжди трапляють у кадр. Крижні - вони і в Баварії крижні!


Від Пільзензеє рукою подати до містечка Зеєфельд. Я заїхав туди, поснідав у якийсь "пекарні" (зрозуміло, італійській), і вирушив до Аугсбурга. Зеєфельд - місто симпатичне, маленьке і затишне, як, утім, і всі баварські містечка. Не дивячись на жовтень, навколо повно квітів, то тут, то там бачиш напис Blumenmarkt, квітковий ринок. Оце управа Зеєфельда, так званий Rathaus, міська влада. За нею - супермаркет Edeka, аналог польської Biedronka чи нашого АТБ. Поки я снідав, діти пішли до школи, час був вирушати.



Але я все одне потрапив у пробку на трасі. Ситуація, що її неможливо уявити в Україні в принципі. Причиною була не аварія: просто занадто багато автівок зрання їдуть до великого міста.
Зупинившись на одному майданчику біля дороги, я зробив кілька знімків, щоб ви мали уявлення, що таке Німеччина.


Корівка пасеться. У повітрі пахне кизяками. Вздовж дороги - германські дуби.





Ця фотка зроблена в іншому місці, ближче до гір, але суть та ж сама - рустикальна Німеччина.


Крім корівок, тут багато пасеться коней. На жаль, коней в Україні виведено під нуль, зараз хіба що в дуже глухих селах де-не-де їх побачиш у кількості один-два. А тут - цілі табуни.
Така от виявилася Німеччина.



Далі буде.
Jesus cup

НІМЕЧЧИНА: ПЕРЕЛІТ, ПЕРЕЇЗД І ПЕРЕЛАЗ


Літаки Ukraine International (Міжнародні авіялінії України) на летовищі Борисполя - начальної точки моєї подорожі

Час торопить, життя летить, минулий рік – як учора, щоденна суєта відволікає від фіксації моментів значущих, не те що прохідних, дні, тижні, місяці, все зливається в один суцільний галасливий потік. От і з подорожжю до Німеччини – «руки не доходять» описати її в щоденнику бодай схематично, розібрати світлини, що їх сьогодні завдяки цифровій техніці можна наробити скільки завгодно. А в тих краях, де я опинився, можна на кожному кроці зупинятися та фотографувати — шкода лише, що навіть найякісніша світлина не передасть і п’ятої частини побаченого, особливо це стосується природи, яка в об’єктиві втрачає майже всю свою принаду, тут потрібний пензель, а не фотоапарат! Але дещо таки вийшло, що я тут і викладу.


Бориспіль під крилом

До Німеччини полетів літаком, хоча не відмовився б і від автобуса (як у випадку з Польщею). Але справи підганяли, час мав значення, тому вилетів з Києва (Бориспіль) літаком «Люфтганзи», щоб через дві години приземлитися в аеропорту Мюнхена.

Це був мій найперший політ у житті. Якось так склалося, що мені довелося подорожувати будь-яким транспортом, тільки не літаком. І ось нарешті сподобився. Ясна річ, я вибрав місце біля віконця, впродовж усього польоту дивився в нього і навіть фотографував – благо, погода дозволяла і землю внизу було видно, як на долоні: чітко, детально, з усіма подробицями.







В якийсь момент літак почав потужно набирати висоту.



Ми піднялися настільки, що міста та села внизу стали зовсім маленькими.



Певний час летіли понад хмарами, але вони швидко зникли.



У самому польоті я не відчув ніякого дискомфорту: жодної нудоти, закладання вух, трясучки літака, «повітряних ям» та інших лякалок, про які мені казали, нічого подібного зі мною не трапилося. Екіпаж був німецький, три стюардеси мило спілкувалися з пасажирами та розносили бутерброди з різними безкоштовними напоями (в тому числі пивом і вином). Мене напої не цікавили, бо я прилип до вікна.

Як і хлопчик, який сидів на місці переді мною, з цікавістю вдивляючись назовні.



Усе внізу було просто мікроскопічним.



Потім почалося зниження. Ось внизу вже й Німеччина, Баварія.



До речі сказати, за всю свою поїздку я не використовував жодного документу, крім паспорта. Жодних віз, жодних питань. Якщо згадати мою торішню подорож до Польщі, скільки я вбив часу та грошей на оформлення шенгенської візи (довелося збирати довідки ледве не про несудимість, про майно, про кошти на рахунку, інформувати, з якою метою та до кого їду, на який термін і т. д., і т. п.), то цього року - нічого. Нічого від слова абсолютно. Паспорт знадобився тільки для роздрукування квитка - паспорт треба було засунути в апарат, який видав усю інформацію про потрібний рейс і зареєстрував мене на борту. В цьому апараті я й вибрав місце біля вікна. Все. Хай живе безвіз!

У Мюнхенському аеропорту, який величезний настільки, що на зворотньому шляху я ледве в ньому не заблукав, я сфотографував, що впало на очі, і кинув на фейсбук, чим дуже всіх здивував. В аеропорту з інтернетом немає проблем, і я наївно подумав, що так воно і буде всюду - принаймні, в Польщі саме так, тому не потурбувався прокласти заздалегідь маршрут до місця призначення на електорнній карті, про що довелося потім пожалкувати. Швидко й без жодного клопоту оформив оренду машини, спустився в гараж, ну, і гутен абен, Німеччина!


В оренду мені дали отакий "форд фокус" по сто евро за добу.

Поки суд та діло, вже стало смеркати, а потім і зовсім настала ніч. І тут мене спіткав сюрприз - ніде немає мережі! Тобто, вона, зрозуміло, є, але не для моєї картки Vodafone, що обіцяв мені "вільне спілкування по всій Німеччині". Виявилося, що те спілкування стосуєтся тільки дзвінків, але ніяк не інтернету! Хоча торік у Польщі в пакеті "Польща як вдома" прекрасно діяв і інтернет... От тобі раз. А я сподівався на безпроблемну поїздку за маршрутизатором. Довелося рухатися за дорожними знаками, а тих знаків тут виявилося троїхи менше мільйону і всі малозрозумілі. Хіба швидко розібрався, що Ausfarht означає з'їзд з основної траси вбік. Що ж, помчався "по стрілках".

Про німецькі дороги сказано багато, і все це правда - всі вони рівні та гладенькі, хоча виглялають не такими "новенькими з голочки", як у Польщі. Взагалі, мені здалося, що Польща намагається дерти писок перед Німеччиною, така вона відпольорована та чистенька, наче тільки-но випущена річ, натомість Німеччина - річ вже "поюзана", потерта, хоча й дуже якісна. Звісно, кожна лампочка світить, розмітка є розмітка, а не натяк на неї, як у нас, ну і рух, звісно, не такий як у нас, а куди як більш щільний, потужний та швидкісний. Хоча знаки вказують на обмеження швидкості 160 км на годину, багато машин літає під 200.

Отак по знаках та по знаках заїхав я кудись у такі місця, де і славні німецькі дороги закінчилися, а почалися якісь колдобини, не гірші дороги Ромни-Гадяч. Хоча брешу - гірші. Не гірші - це кратери на Місяці.

"Я так і знав, що тутешні супер-дороги - стереотип!" - сказав я собі. Але це був не головний стереотип у моїй голові, що зруйнувався цього вечора. Я очікував побачити Німеччину індустрійну, повну машинерії, заводів, транспортних розв'язок, скла, бетону, металу, гелікоптерів (забігаючи наперед скажу, що в подальшому я побачив і все це, але не воно залишилося для мене образом країни), а потрапив у краї рустикальні, сільські, лісові... причому, чим далі я котився, тим глухіше ставав ліс навколо дороги, а сама вона ставала здебільшого вужче та вужче. Зауважте, що вже була ніч, десь десята година. Ліхтарі потроху зникли, залишилися тільки стовбчики, щоправда, світловідбиваючі. Якось несподівано зникли і автівки, я рухався крізь темні хащі, що все більше нагадували мені не Европу, а якийсь Середній Урал.

Зникли й знаки, і навіть всюдисущі "аусфарти".

Щоби трохи підбадьоритися, я вмикнув радіо, станцію Bayern 3. Музика потішила - це був непоганий англомовний рочок середньої якості, якраз те, що треба на трасі. Диктори щось тараторили німецькою, але часто вставляли англійські слова та цілі фрази - мені це здалося якоюсь модою, яка очевидно тішила співрозмовників. Про особливості німецької розмови напишу в іншому місці, тут зауважу тільки, що десь з десятка пісень в етері станції тільки одна чи дві були німецькою.

Аж раптом з-за лісу вискочило назустріч містечко невеличке: німецькі біленькі хатки під гострими трикутними дахами, церква посередині, бруківочка, словом, усе як положено. Годі кататися, сказав я собі, треба нарешті роздивитися цю країну із середини. Зупинився біля першої-ліпшої кав'ярні під назвою "Колізей" - вона єдина світилася привітним світлом, а я знав з Польщі, що в Европі годі розраховувати на заклад, відчинений після 19:00.

Тож я розгледівся навколо. Церква стояла якраз напроти кав'ярні і я хотів її сфотографувати, але через темряву вийшла ось така юринда.



У "Колізеї" до мене підскочив італієць - як виявилося пізніше, в цих краях геть усі кав'ярні, пекарні, генделики та ресторанчики тримають виключно італійці, цей же не розумів ані англійської, ані навіть німецької, втім, набір інтернаціональних слів та фраз дозволив нам порозумітися щодо моєї вечері.

Ще один контраст із Польщею, де в будь-якому закладі, навіть у найдрібнесенькому кафе, персонал цілком задовільно спілкується англійською. І таксисти теж.

А от щодо виявлення мого місцезнаходження виходило складніше. Італієць ніяк не міг добрати, чого я хочу від нього, тоді як я намагався дізнатися - як зветься це місце? Напруживши залишки своєї італійської, я згадав, що "місто" буде "сітта", почувши це, італієць хутко кудись побіг, з таким видом, що я подумав: зараз він притарабанить мені якусь муру під назвою "сітта" евриків так за сорок. Але ні - він приніс візитну картку з адресою цього закладу. І на ній було написано назву цього міста.

Тут тільки я зрозумів, чому мафіозо не міг мені її назвати. Він просто був не в змозі її вимовити!

Ба більше: я не міг її прочитати!

Чи то через втому цього дня, чи через власну придуркуватість, чи через що інше, я не міг добрати, як прочитати слово Herrsching... А від цього міста було рукою подати до Зеефельда, який знаходиться менше, ніж у кілометрі від Pilsensee - Пільзенського озера, пункта мого призначення.

Без надії на відповідь я запитав: "Інтернет? Вай-фай?" "Сі!" - радісно вигукнув італієць, тикаючи пальцем у візитку, і дійсно, на ній, окрім злополучного Herrsching, був дрібними цифірьками зазначений пароль доступу до мережі. Тепер, знаючи своє розташування, я міг спокійно прокласти маршрут і більше не перейматися. З полегшенням я потягнувся до їжі, на що італієць радісно вигукнув: "Бон аппетіто!" "Граціє, граціє", - пробурмотів я, але життєрадісний італієць не відходив, а вирішив дізнатися, звідки ж я такий узявся? "Аус Украйне!" - я подумав, що така відповідь має його задовільнити, але мій співбесідник все не відходив. "А як у вас бажають "бон аппетіто"? - "Смачного".

Було вже десь близько одинадцятої, в кав'ярні, крім мене, сидів тільки один відвідувач, але він вже точно відповідав найстереотипнішому уявленню про німця - здоровенний дядька років під п'ятдесят в акуратній сорочці, в окулярах, він цмулив пиво з літрового кухля і, дочекавшись, коли веселий італієць зникне, змовницьке підморгнув мені, підвів кухоль і голосно вигукнув на все приміщенння:

- Украйне! Смачного!