Jesus cup

Вестернофобія

Не встиг померти Коля Васін, найвідоміший та найоригінальніший бітломан  совєтського союза, як новина:

Оккупационные власти Донецка демонтировали памятник легендарной британской рок-группе The Beatles.

Гублюся в здогадках. Поки маю три версії, чому.
1) Просто дебіли.
Цілком можливо з огляду на контингент мешканців даунбасу.
2) Здали на брухт.
Лугандон потребує грошей.
3) Вестернофобія.
А оце вже моя особиста думка. Здається, демонтували як "образ ворога".
Ненависть до Заходу, до Оксиденту, яку плекає ідеологія "русскава міра", виставляючи Захід страшною, лицемірною, жорстокою, підступною машиною агресії, яка в усі часи загрожувала та продовжує загрожувати невинній матушці-Росії, набирає оберти в спільнотах совків і неосовків.
Цікаво спостерігати (й бачити, як справдилися твої прогнози), як на зміну істеричній любові до вигаданого "Заходу"-землі обіцяної та раю земного прийшла така ж істерична ненависть до такого ж таки вигаданого "Заходу"-пекла на землі та жахливого й небезпечного ворога...
Що ж, "русскі мір" приречений вічно хитатися на цих гойдалках - від палкої любові до лютої ненависті - бо ніякі "русскіє" без Заходу існувати не зможуть (та й ніколи не існували - в культурно-цивілізаційному просторі). Вони приречені вічно вигадувати собі замість Заходу реального химеру "Заходу", ідола "Заходу", якому вони, в залежності від даного моменту часу, або поклоняються, валяючись у багні, або ламають його і здають на брухт - помста рабів.

Впевнений в одному: Бітлам плювати.


Jesus cup

День Незалежності на Старій Самарі

Цього року День Незалежності провели на Старій Самарі – місці колишньої Новобогородицької фортеці. Вийшла химерна суміш козакування, толкієнщини та циганського табору. Козаки брали імпровізоване укріплення, потім пливли на чайці Самарою, вже в темряві було фаєр-шоу та концерт. Усе було дуже патріотично, більшість народу поприходило у вишиванках, з голим торсом ходив один тільки я. Зауважив, що зі сцени лунають стрілецькі пісні, які ще років десять тому ми співали фактично «на кухнях» у дуже-дуже вузькому колі («Там на горі, на Маківці…», «Гей, соколи!», «Йшли селом партизани», «Не сміє бути в нас страху» та інші подібні).
Дивись до теми: Стрілецькі пісні













Jesus cup

Суєта



Покинутий будинок.

Хтось колись його будував, трудився, старався, вкладав гроші, зусилля, працю. І будинок вийшов непоганий, кремезний, тривкий.

Хтось жив у ньому, може, не одне покоління родини, спали, ростили дітей, про щось міркували, мріяли, сиділи за столом, лежали у ліжку…

Усе це минулося, наче сон, наче примара, хоча й будинок не дуже-то й старий, не більше п’ятдесяти років на вигляд. Тепер тут помийниця.

«Ось, залишається дім ваш пуст».

Нема людині жодної користі від трудів своїх, бо все – суєта.





pabeda

Київ, вересень 1943

Дуже цікава фотка, датована 19 вересня 1943 року.

Мешканці Києва розбирають імперські прапорці.

Життя в "жахливій німецькій окупації" стабільно жахливе, місцеві стабільно ненавидять "клятих окупантів". Щоправда, залишається недовго - через пару місяців повернуться асвабадітілі, принесуть довгоочікуване асвабаждєніє від.



Джерело
Jesus cup

Лебедине озеро

Краєвид на долину Швангау в Баварії.

Ота маленька церковка внизу - цікавий "паломницький" храм (Wallfahrtskirche) святого Коломана, якось викладу світлини, я й там побував, а потім вдерся на гору.

На обрії - Шванзеє, Лебедине озеро, саме ці місця, точніше, легенди цього краю надихнули Чайковського на створення відомого балету.



Отак подумати: наскільки все ж таки церква структурує краєвид! Адже, якби її тут не було - нема було б і чого фотографувати, оку нема за що зачепитися: ну, поле, ну, озеро. Але з'являється храм - і все змінюється, картина набуває сенсу, одразу викликає купу питань, де був хаос, з'являється топос, тобто народжується інтерес до простору, до його фіксації, до його осмислення.
Jesus cup

Норманська теорія рулить

І не дивлячись на це, офіційна історична наука торочить про "неспроможність" норманської теорії! Русь - це скандинави (фіни досі називають шведів Ruotsi, руси, тоді як росіян Vendi, венеди). У книзі Костянтина Багрянородного є ще й назви Дніпрових порогів "руською мовою": Улворсі, Волворсі тощо...

pabeda

"...Люди рыдали и поздравляли друг друга"

Вонючим поветрием прошуршало мимо очередное беснование "9-го мая". Слава Богу, что в Украине этот гнусный шабаш вытеснен на обочину жизни и его отмечают маргинальные персонажи - представители дна во всех смыслах этого слова.

Читаю воспоминания княгини Наталии Владимировны Урусовой.

Можайск (это почти что Москва), осень 1941 года.

"Бой был короткий. Через 24 часа утром немцы заняли Можайск.
Тяжелый камень, давивший сознание, что Россия подпадает под власть иностранной державы, в то утро все же как бы свалился с плеч; у меня, у всех, любящих свою дорогую родину Россию, вырвался вздох освобождения от адской жизни.
В победу Сталина тогда не верили. Немцы под Москвой. Через три дня займут ее и освободят замученных, кто еще жив, из лагерей севера и Сибири, и из страшной Лубянской тюрьмы. Немцев встречали, бросаясь на колени, поднимая руки к небу, благодаря Бога. Люди рыдали и поздравляли друг друга. Это был непередаваемый подъем радости".



И это не только Россия, не только Можайск - по всей европейской части СССР уцелевшие от сталинского отступления жители рыдали и поздравляли друг друга с освобождением. Жаль, что освобождение было таким недолгим...

Это всё, что нужно знать и понимать о той войне.
Jesus cup

Німеччина церковна

Точніше, Баварія, бо під катом - світлини баварських храмів, які є архітектурною домінантою старих міст і сіл цього краю. Якщо комусь цікаво, прошу.

До речі, нещодавно випадково дізнався, що відомі рядки Тютчева "Люблю грозу в начале мая!" - написано в Баварії і про баварський травень, а зовсім не про російський, як це нам завжди презентується. От тобі і весь ватний патріотизм (Тютчев був ще той рос. шовніст, але все одно жити волів у Німеччині).



Дивитися більшеCollapse )
Jesus cup

Діалектика конфлікту (українсько-польські стосунки крізь призму застарілої ворожнечі)

Що таке конфлікт? Багато хто одразу дасть відповідь на це питання, адже ми постійно живемо в умовах конфлікту. Це стосується не тільки конфліктів міждержавних, світових, ба навіть більше – ми живемо в умовах конфлікту з собою. Але це, скоріше, тема для психотерапевтичного есе, а не для есе про конфлікти. Історія вчить нас, що конфлікт – це рушій історії, рушій розвитку людства, конфлікт лежить в основі всього – це початок. І з цим важно не погодитися. Пригадавши навіть історію про вигнання з раю, ми побачимо, що саме через конфлікт людини й Бога, людина позбулася раю і поринула у незчисленні конфлікти, які почали супроводжувати її смертне життя.

Я ж перейду до теми конфлікту менш віддаленого від сучасності, але дуже актуального, навіть невичерпного – конфлікту, що є одним з аспектів українсько-польських взаємовідносин, він раз у раз нагадує про себе.

Для початку розберемося, звідки він узявся, коли почався і чому постійно переходить з категорії прихованого до категорії очевидного? Невже розбіжності між нашими країнами настільки великі, що вже багато століть ми ніяк не можемо порозумітися.

Українсько-польські взаємовідносини розпочалися ще від часів Київської Русі – пригадаймо, що сучасні польські міста, зокрема такі як Хелм (укр. Холм), Пшемишель (Перемишль) разом зі Львовом, були засновані Галицько-Волинськими князями, а ось Червенські міста, разом із містом Червень були завойовані ще Володимиром Великим. Тобто ще наприкінці X століття між польськими королями і князями київськими були претензії на ці території. Історична наука стверджує, що в основі всіх конфліктів, а також війн лежать претензії щодо територій. Тобто території, їхня належність тій чи іншій стороні стала основою конфлікту між Польщею та Україною. Не будемо занурюватися у ті буремні і ще до кінця не досліджені часи. Акцентуємо увагу лише на тому, що територіальний конфлікт між Україною і Польщею розпочався ще у Х столітті і триває дотепер. Особливо загострюючись в епоху Хмельниччини, потім в період національних революцій, що охопили Східну Європу у XIX столітті, згодом перейшовши в період національно-визвольних змагань кінця XIX століття початку XX століття, він зрештою в період Другої Світової війни локалізувався на Західних землях. З проголошенням незалежності – спочатку Польщі, а згодом України – цей конфлікт не просто не вирішився, а навпаки, докотився до сьогоднішнього дня у вигляді руйнації пам’ятників, спалення прапорів, паплюження історичних місць поховання героїв тієї чи іншої сторони. Також порівнянням Хмельницького з Гітлером, звинуваченнями Степана Бандери у всіх гріхах нацистів, що діяли на території України в період Другої Світової війни.

Тож чому українсько-польські відносини настільки конфліктні, чому ми не можемо співпрацювати, опираючись на парадигму «Пробачаю, і прошу пробачення», знаходимо нові трактування вже пережитих і осмислених, позабутих, здавалося б, подій?

Звичайно, що в причетності до роздмухування конфлікту між двома сторонами не можна виключати третю сторону – Росію, яка прагне використати цей конфлікт собі на користь, послабивши союзницькі позиції між двома державами, одна з яких є «адвокатом» іншої в ЄС. Про це вже достатньо написано різними політологами та експертами, я ж лише додам, що цей фактор впливу нікуди не дінеться, двом країнам необхідно навчитися з ним жити, і навчитися врешті решт не шукати винних десь на стороні, а вирішувати свої конфлікти самостійно, не піддаватися на провокації і не провокувати самим.
До прикладу хочу навести роздуми з приводу звинувачень останніх днів, тобто період, коли українська та польська сторони взаємно звинуватили один одного в жертвах, що загинули в період Другої Світової війни. Нагадавши про часи Юзефа Пілсудського, полонізацію, Волинську трагедію, діяльність УПА і зокрема діяльність Степана Бандери як поплічника нацистів.

Важко говорити, хто тут правий, а хто винуватий. Враховуючи, що в історії немає чітко білого або чорного кольору, всі події, це фрагменти в напівтонах єдиної історичної картини. На моє переконання, однозначно вибілених постатей в період Другої Світової війни ми не знайдемо. Це по-перше. По-друге, нам необхідно перестати дивитися на війну очима радянської історіографії, тобто, ось вороги, а ось переможці. Нам необхідно зрозуміти, що це взагалі не наша війна. Так, можливо, когось ці слова шокують, але нам українцям необхідно зрозуміти, що ми як нація в цій війни програли, ми були втягнуті до неї, окуповані, на нашій території велися основні бойові дії, ми разом з іншими, а можливо, й більше за інших постраждали в цій війні (історики називають числа від 8 до 15 мільйонів осіб загиблих та пропалих без вісти). Але фактично це не наша війна, – ми належимо до числа тих європейських націй, які вступивши в хвилю національного визволення, проголошену Першою Світовою війною, не отримали результатів, тобто не здобули свою державність. Ми разом іншими державами, які воювали за свою державність – це Литва, Латвія, Естонія, Хорватія, Словаччина, Польща, витратили людські ресурси не отримавши бажаного результату.

Україна і Польща в цій війни програли, оскільки своєї державності ми так і не здобули. Хоча, безумовно, тут варто зазначити, що Польща формально була проголошена як квазі-держава в якості сателіта СССР, а Україна, як складова СССР, яка згідно конституції могла вийти зі складу союзу, коли забажає. Однак, це не були ті держави, про які мріяли і за які воювали поляки і українці. Фактично в тій багатовимірній системі координат, яка складалася в умовах Другої Світової війни з таких учасників, як польські (прорадянські, пронаціоналістичні), радянські, українські (прорадянські, пронаціоналістичні)і, нацистські війська, неможливо визначити, хто був правий, а хто винен – тим паче в умовах тієї війни, на теренах, обтяжених такою складною етнічною історією.

Сказати зараз, що поляки чи українці не співпрацювали з нацистами чи з радянськими військами, все одно сказати, що ці сторони взагалі не брали участь в війні. Війна точилася між двома диктаторськими режимами – гітлерівським і сталінським. Українці і поляки постраждали в результаті цієї війни кожен в своїй мірі. І відштовхуючись від цього, ми маємо будувати наші взаємини, а не починати шукати, хто винен серед нас. Завжди можна знайти винних і звинуватити також, але що це дасть? Що ми отримуємо наприкінці? Нічого, крім нового конфлікту, що й відбувається зараз. Кожному з нас необхідно зрозуміти, суспільству необхідно зрозуміти, що взаємно звинувачуючи один одного, ми не примиримося ніколи. Історикам, журналістам, суспільним, політичним діячам необхідно відіграти роль медіаторів конфлікту, необхідно пояснювати, що від роздмухувань подій минулого не виграє ніхто, а в умовах агресії третьої сторони не те що не виграють, а програють усі.

Ми живемо в інших міжнародних умовах, ніж ті, в яких відбувалася Друга Світова війна.

Ми живемо в епоху глобалізації та лібералізації суспільства.

Світ вимагає від нас швидких рішень і реакцій, сьогодні під загрозою опинилася вся система міжнародних відносин. Агресія Росії щодо України, анексія Криму вказали на те, що міжнародні домовленості більше не діють, система безпеки ООН опинилася під загрозою. Світ знов знаходиться на межі, приховані конфлікти знов почали проявлятися – це виклик для сильних світу цього. І нашим державам необхідно замислюватися над тим, в яких системах координат ми будемо боротися з цими викликами.

Історія людства – це історія низки конфліктів, війн, які супроводжують людство весь період його існування на землі. Ми не захищені від цих конфліктів, людство так влаштовано, що так чи інакше конфлікти виникають. Але наша свідомість, досвід і громадянська позиція мають спонукати нас до порозуміння, до пошуку шляхів вирішення конфліктів. Необхідно зрозуміти, що вирішення конфлікту супроводжується поступливістю, вмінням іти на компроміс заради загальної безпеки. Наскільки ми готові до поступок? Чи зможемо забути давні образи і несправедливості заради спільного мирного, безконфліктного життя наступних поколінь? Ці питання, штовхають нас на роздуми. І ці роздуми, я гадаю, необхідно починати з вирішення того найпершого конфлікту, про який йшлося на початку есе. Конфлікту кожної людини з самим собою, зі своїм творцем. Можливо, для того, щоб вирішувати більш глобальні конфлікти, для початку необхідно розв’язати той найперший конфлікт, який є у кожної людини – конфлікт, який з особистого перетворюється на глобальний, який згодом стає рушієм незворотних змін. Відповіді на питання «хто я», «звідки я», «чому я живу саме тут, саме зараз, в цій країні, в цьому оточенні», головне – «навіщо я живу», «в чому сенс мого життя» стають фундаментом для принципів, цінностей, усвідомлення себе, формування людини як особистості неконфліктної, а такої, що розуміє, що питання вирішення конфлікту не є прерогативою людського буття, і сама людина не здатна побороти зло. І що для перемоги потрібна не лише людська воля, але і Божественна. І саме цю волю ми постійно відсікаємо, намагаємося заперечити. Можливо, саме така поведінка людини по відношенню до свого Творця і є першоосновою конфліктів у світі і українсько-польського конфлікту зокрема?