dzhmil

…з-під Литвина.

Коментуючи бійку, Литвин зазначив: «Я навіть не зрозумів, як з-під мене вихопили стілець. Я просто нічого не побачив. Я не очікував, що буде такий сплеск емоцій...
…Над нами весь світ насміхається. Так далі не може бути. Які можуть бути традиції парламентаризму, коли ламають, б'ють, крушать…», — наголосив спікер.



Дійсно, насміхаються. У світі-не світі, а в Европі точно.

Тільки не тому, що панок-спікер гепнувся сракою в «парляменті», як то він гадає. Насміхаються, що українці можуть сперечатися через питання введення іноземної мови в якості державної, тоді як власної мови не знають, не вміють, не хочуть, та придумують будь-які відмазки аби лишень виправдатися.

Той «вдома тільки розмовляє», той «на роботі тільки», той «тільки у селі», той «тільки на базарі», той «тільки з родичами», той «приховує від загалу, щоб не псувати», той «кріпто-українець», зберігає мову до кращих часів (так наче мова – то якесь вино; прокисне вона, друже, до кращих-то часів!).

Той «українець» дітей «привчає до української» від п’яти років, а до того ж — тільки «апщєпанятний», щоб «нє било праблєм»…

Мій колишній колеґа по КУН декілька років тому щиро переконував мене, що український націоналіст може не розмовляти українською, взагалі її не знати, і бути при цьому українським націоналістом. Неборака при цьому ледве не плакав від пафосу.

Хтось договорюється до того, що, мовляв, була б Україна, а яка там мова — байдуже. Щоб було «папа турок, мама грєк, а я русскій чілавєк!» Багатьом «українцям» — тому ж панові Литвину — знаю, було б комфортно в такій «Україні», чи як би її там називали…

Так чого ж ламентувати, що «насміхаються»? І будуть насміхаться.

А «патріоти» будуть і надалі сміятися — чужою мовою («ну туууупия!») з «тупих» румунів та болгар, поляків та словаків, сербів, хорватів, албанців та далі за списком. Але жодному з тих народів не прийде і в старшному сні відмовлятися від своєї мови. Хорватська різниться від сербської буквально кількома словами, різниця між еспанською та португальською здебільшого у вимові, порівняйте мови чеську та словацьку, македонську та болгарську – чи велика різниця? Присягаюся, жодна з мов у цих парах не віддалена одна від одної далі, ніж українська від російської!

Так хто тупий, хто гострий? Насміхаються, а будуть ще й бити!

Поки українці не зрозуміють, що в підґрунті національного життя знаходиться власна національна мова — доти вони приречені на постійні поразки на всіх ділянках. Це аксіома. На жаль, для розуму багатьох важкодоступна.

Має рацію Литвин. Так далі не може бути.

Я згадую сьогодні Отамана і думаю, що йому пощастило. Не дивлячись на те, що він був і залишається об’єктом критики з усіх сторін – і зліва (що традиційно), і справа (особливо сьогодні, коли з’явилося багацько різноманітних «правих») – у цьому звичному дискурсі на старозавітні московські хохмочки можна не зважати.

Буржуазний націоналіст, представник куркульства для комуністів – він ледве не комуніст, соціаліст, ліберал для фашистів.

Для ніжних отроків, які вдало відкосили від будь-якої служби в будь-яких ЗС, він «бездарний військовик».

Для крутіїв та крадіїв у краватках з колишнього комсомольського активу, які двадцять років поспіль намагаються розпродати все гуртом і на роздріб, — «політик-невдаха».

Для ультрарадикалів від комп’ютерної клавіатури, які бояться вимовити бодай одне українське слівце, він – «драгоманівець», «провансалець».

Для записних жидоловів він массон і клінічний юдофіл, «жидівський батько».

Для євреїв він – втілення зла, антисеміт-погромник.

Для дуже мудрих юзерів, які дізналися з Інтернету про Павла Скоропадського і Болбочана – «зрадник», «амбітна маріонетка», «боягуз».

Здається, всі ці полярні оцінки є вельми красномовним свідоцтвом того, що Отаман був справжнім українцем, палким патріотом, здібним військовиком, далекоглядним політиком.

Його доля та оцінка на совісті нашої нації, забитої настільки – і багато в чому через власну волю забитої, – що творенням її війська зайнялася людина, що відпочатково цього не бажала та не прагнула.

Так, він робив помилки, бо рухався небитим два століття шляхом. Він творив Армію держави, якої не те що не було на мапах – їй відмовлялося (та відмовляється й досі) в самому праві бути на мапах.

Він перший у Наддніпрянщині підняв меч, обронений Мазепою під Полтавою (й народився у Полтаві, мабуть, недаремно).

Він боронив український Київ у кривавій веремії січня 1918 року.

Він здійснив, здавалося б, нездійсненне – об’єднав усі українські землі в одній державі, причому цілком добровільно, бо делегаціям закарпатців і буковинців не було більшого спонукання перетинати розтерзану руїною братовбивчої бійні землю, як бажання жити в «Петлюриній державі».

А тій державі довелося без жодної сторонньої допомоги битися на три фронти, проти червоного сатани з Московії, проти московської ж «неподільно»-шовіністичної пошесті, та й проти «своїх» же «братиків», які завжди напоготові встромити ножа у спину: різномастих махнів, волохів, зелених, григор’євих…

Він вживав найнеймовірніших зусиль, аби врятувати українську Армію: ті, хто закидають йому Другій Зимовий похід, як правило, замовчують тріумфальний похід Перший, коли Армія України здійснила безпримірний рейд ворожим запіллям з мінімальними втратами, підготувавшись до успішного весняного наступу разом із союзним Польським військом.

Та й згадуючи Другий похід завжди мають на увазі тільки трагедію Базара, не кажучи, що дві армійські групи з трьох повернулися фактично без утрат, а третя група, Житомирська, крім розстріляних під Базаром героїв, також особливих втрат не понесла.

Але головне свідоцтво його слави – та люта, ірраціональна ненависть, яку мали та мають до Петлюри всі українофоби, в які б «патріотичні» шати вони не наряджалися, хоч комуняцькі, хоч ррррадикально-націоналістичні.

Така ненависть дорогого варта. Такий лакмусовий папірець – це індульгенція, котру треба заслужити. Адже слово «петлюрівець» було синонімом сьогоднішнього «бандерівець».
Саме це слово лякало до усрачки, до гикоти всіх колишніх окупантів нашої землі – не «скоропадівець», «не міхновець».

Як у наш час лякає сьогоденних нащадків червоно-кацапських упирів слово «бандерівець» - не «мельниківець», не «бульбівець».

Таке треба заслужити.

За таке варто підняти гранчак пекучого самогону.


…
Нам знову – рало чи двосічний меч?
Але росте месія із предтеч
І всім несе ієрихонську кару.
І в чарці поминального вина
Благословенні ваші імена.

Ви, ким ведено бій – вірні Симон, Евген,
Ти, криштальний Олеже –
Всіх крилом осіни Михаїл,
Божий стратеже.

Originally posted by only4 at Bardzo ładnie

Нещодавно постив історію про йогурт і дві пляшки портвейну.

А ось знайшлася й ілюстрація.

Originally posted by nata_optimist at Патриарх Сербский Павел

Колись я постив фото Патріярха в автобусі. А тут наштовхнувся на цікавий допис про цю людину.

Як людство любить лякати себе всякими страхалками, з них найперша "кінець світу". Особливо весело, коли з'являються особи, які точно знають дату (штибу винахідника та голови так званих "адвентистів" Вільяма Міллера та його послідовниці Елен Вайт). З останніх "лолів" - прикол про "календар майя", популяризований голівудським мега-блоґбастером "2012".

Утім, подібні гіпотези висуваються щороку, деякі з них навіть "солідно обґрунтовуються" різноманітними "науковими" виданнями та авторитетами - як от "солідно обґрунтована" теорія про "кінець" у 1999 році, нині незаслужено забута. Її автори головним доказом на свою користь висували факт, що три дев'ятки - це насправді перегорнуте "число звіра" з Апокаліпсиса. Дотепно, доказово, беззаперечно - що й казати.

Але ж прекрасно відомо, що ніхто не в змозі вказати на точну дату дійсного кінця світу цього (Матв., 24). Йому передуватимуть певні ознаки, описані в тому ж Апокаліпсисі - Одкровенні св. апостола Івана Богослова, "хто має вухо, хай чує". Більше того, християнин не боїться кінця світу, а радісно і з надією чекає на нього, оскільки саме тоді відбудеться пришестя Ісуса Христа у славі: саме це наголошується у Символі Віри всіх християнських конфесій.

Отже, спало мені на думку, що найкращий різновид суперечки на гроші - суперечка щодо кінця світу. Я стверджую, що його не буде і в жодному разі залишаюся у виграші: якщо кінця не буде, я виграю, якщо буде - то вже буде не до суперечок, чи не так?

Хто зі мною хоче скласти це парі?