Jesus cup

НІМЕЧЧИНА: АУГСБУРГ І УНІВЕРСИТЕТ



Я їхав до Німеччини зі смутним побоюванням побачити так барвисто і смачно описаний у різноманітних статтях та фейсбучних постах «занепад Західної цивілізації», «втрату історичного обличчя Европи», «відсутність етнічного первня», «духовну слабкість европейців», «безвір’я», а головне – «засилля» арабів та негрів, які не дають уже й продихнути звичайній білій людині, грабують, ґвалтують та всіляко знущаються з нещасних корінних, яких і залишилося-то кілька осіб на все село, та й ті в змішаних шлюбах з негро-арабами.

Про «безвір’я» я скажу в іншому місці, тут же просто зауважу, що нічого подібного я не побачив і близько.

Як кричав Ніканор Іванович Босой, "Нєту у мєня! Нєту!!!".

«Арабської зовнішності» на вулицях тут набагато менше, чим, скажемо, в Дніпрі. Так, я кажу з усією відповідальністю: «хачей» і «азерів» у Дніпрі (не кажу вже про Київ) в десятки - не брешу - разів більше, чим в тому ж Аугсбурзі чи Мюнхені. Якщо ж приплюсувати сюди всіляких студентів з різних знойних країн, то помітність їх в українському місті ще більша.
«Араби» в Німеччині, як правило, помітні за прилавками, але поводяться вони пристойно, без нахабства, що теж вигідно відрізняє їх від запальних працівників шаурмячечних і чебуречних в Україні. Принаймні, жодна претензія на «це наша країна» в них відсутня. Фізіономія натовпу в німецькому місті – однозначно біла, а в селі й поготів. Щодо чорношкірих, то я за весь час перебування в Німеччині бачив тільки трьох, причому двоє з них стояли в аеропорту Мюнхена струнко перед двома озброєними автоматами (так, автоматами!) поліцаями, які ретельно переглядали їхні документи. До слова, поліцаїв я теж бачив хіба рази три, включно з цими грізними аеропортівськими, один раз вони ловили футбольних бешкетників, що буцали м’яча посеред людної площі (був якраз матч «Баварія»-«Селтік») та лякали пенсіонерів. І так, бешкетники не були «арабами», не були вони й «неграми».

В Аугсбурзі мене здивували не араби, а… раптово білоруси!

Контакт з ними не входив до моїх планів, але якщо вже вони трапилися на шляху, чом і не поспілкуватися? Але спілкування не вийшло. Не тому, що мене послали одразу подалі, а просто, коли вони почули, що я з України, натурально, як у відомому вірші Маяковського, «вдруг будто ожогом скривило господину». Ні, руки-то ми один одному потиснули, але так, як наче дійсно брали «гримучу змію»! З оглядкою, із помітним тремором і легкою зміною обличчя. Невже з ними було проведено інструктаж? Невже з ними «в групі» був «відповідальний товариш»? Та авжеж! Як мені пояснили потім – виїхати з Білорусі за кордон сьогодні дорівнює тому, як сорок років тому виїхати за кордон із СССР. І випускають далеко не всіх, а лише «своїх». І за право такого виїзду борються, «топлять конкурентів». А за кордоном проходять інструктаж, де їх лякають «ворожою агентурою». Такі, як ці білоруси, мабуть, були всі «совєтські». Слава Богу, що Україна якимось дивом звідтіля випала, що в нас не продовжується цей совдепівський держлепрозорій, як у північних сусід!

Зрозуміло, це побіжне враження, можливо, я не правий і не знаю ситуації, то прошу моїх білоруських друзів не ображатися.

Найбільший прикол стався, коли до цього «білоруського представництва» підійшла росіянка – жінка з Москви і, не знаючи, хто перед нею, заговорила до них англійською.

Тут вже гості Аугсбурга розгубилися не на жарт. Так, жоден з них не міг спілкуватися англійською навіть на рівні «хау а ю»! Що вони робили в Німеччині? Навіщо їхали? Питання, звісно, риторичні: в них напевне був перекладач, що за якимось лихом відійшов з місця цієї «невеличкої драми». Я ж, стоячи осторонь, внутрішньо здригався від реготу: картина Рєпіна «Дев’ятий вал Помпеї»!

Утім, коли я почув з вуст білоруса «Ніхт ферштейн», я не став дожидатися фрази «Гітлер капут» і чистою російською мовою розвіяв це непорозуміння. Білорусь, Україна та Росія зійшлися нарешті на німецькій землі, алілуя!

Ну, гаразд, Бог з ними, з "трьома сестрами". Пішов гуляти по Аугсбургу.











Павлів півник на церкві, суто европейська ознака.
Аугсбург відомий в історії Реформації, сюди викликали на "кардинальський суд" Мартина Лютера (від якого він вчасно втік), тут довгий час тривало протистояння лютеран і католиків, аж поки не дійшло до так званого "Аугсбурзького символу" або "Аугсбурзької угоди": громади протестантів і римо-католиків де-факто "поділили" місто навпіл і відтоді (від середини XVI ст.) співіснують мирно без ворожнечі.
















Знаменита Аугсбурзька ратуша - найбільша ратуша в Европі свого часу (XVII ст.). На самісінькій горі - шишка хмелю, символ міста і всього Augsburgland: пиво тут варять чи не від часів античності.
До речі, Аугсбург є найстарішим містом Німеччини взагалі, його заснував особисто Октавіян Август, чий пам'ятник бовваніє поруч ратуші. Я його не став фотографувати, він і так є в кожному описі Аугсбурга, за бажанням будь-хто може дізнатися самостійно.



Невеличкий грут наркоманістої молоді на майдані - рудиментарний залишок хіпуючої Европи сімдесятих.





Задвір'я.



Є й доволі мрачні та безлюдні завулки.



Селфі в них робити якось стрьомно.



Це відома броварня Riegele. Пиво варять аж від XIV століття. Аугсбург - батьківщина "червоного" пива. А Мюнхен - "білого". Але чомусь найсмачніше в Мюнхені - темне, "чорне". Відтоді сперечаються, яке крутіше? (Хоча, може, й навпаки, я вже заплутався...)



Багато будинків у центрі Аугсбурга відреставровано "умовно": тобто від оригінального будинку - кілька деталей, а решта простий сучасний "куб". Пояснили причину: під час війни все старе місто було розтрощено впень бомбардуваннями, відновити "як було раніше" не було можливості, пішли на таку часткову реконструкцію. Чесно кажучи, такі будинки виглядають - попри всю їхню ошатність - як покалічена людина зі страшними шрамами на обличчі.
Може, так і треба - як ознака для всіх любителей війни, очних, а особливо заочних. В Аугсбурзі та Мюнхені від бомб загинуло більше половини цивільного населення, тобто діти, жінки та старі.
На цьому будинку зберегли дуже популярну в Баварії скульптурну групу: Діва Марія з Немовлям Христом.



По таких проходах крізь будинки можна далеко зайти...



Трамвайна зупинка. Без зайвого туристичного пафосу.



Автівка-черевик.



Університет Аугсбурга. Я ніколи не бував у західному університеті, тому не міг втриматися, щоб не прогулятися ще й по ньому.

ус

Ну, ось кампус як він є.



Ось і я.
Колись давно, коли я вчився в університеті, якийсь підстаркуватий препод бухтів щодо студентства: "Завели собі моду сидіти на траві та з лекцій, коли заманеться, виходити, шоб, мол, як у Сорбонні!" Причому сидіння на траві його дратувало більше, ніж несанкціонована втеча із занять, а слово "Сорбонна" він вимовляв так ядуче, що одразу ставало ясно, в чому він вбачає корінь усієї цієї розпусти. То я, потрапивши до першого-ліпшого европейського університету, одразу згадав цього бухтуна і всівся на траву.



Напис "Купатися заборонено!" П'яний студент, він і в Баварії студент.





Крижні - вони всюдисущі.





Стенд просвіщає щодо бджолярства.
Між іншим, бджілка Майя - найпопулярніший персонаж серед усіх іграшкових принад Німеччини.





Ну, і на завершення: місцеві читають паперові книги. Саме книги, і саме паперові. І читають багато, бо таких читачів бачиш на вулицях (і не лише на вулицях) набагато частіше, ніж арабів чи там негрів. Читають і паперові газети - середня німецька газета у складеному вигляді важить під кілограм. Привіт тим, хто ридає за засиллям "гаджетів".
А може, причиною тому все та ж відсутність вільного інтернета?



Далі буде.
Jesus cup

НІМЕЧЧИНА: СУМРАЧНИЙ ТЕВТОНСЬКИЙ ГЕНІЙ У ТУМАНІ

Кемпінг Пільзензеє, куди я прибув глибоко вночі, зустрів мене повним безлюддям, тишею і якоюсь первісною темрявою. Конторський будиночок на вході, зрозуміло, було зачинено, і якщо десь тут і були якісь люди, то вони давно спали глибоким сном.

Біля входу стояв банкомат, затягнутий павутинням. (Я ніколи у житті не бачив затягнутого павутинням банкомату, а ви?).

Ключ від мого помешкання лежав у конверті, який знаходився тут же в поштовій скрині, отже, з цим завданням нічного квесту проблем не виникло. Я швидко знайшов, майже навпомацки, свою хатинку і завалився спати.

Зрання я почув церковні дзвони. Не прямо над вухом, десь здалека, але чітко було чути, як дзвякає саме церковний дзвін. Потім, вже при світлі дня, я побачив, що в цьому краї церква є в кожному містечку, селі, сільці, хуторі, а то й просто серед поля або серед лісу – і кожна діє і дзвонить щонайменше тричі на добу: вранці, вдень і ввечері.

Я вийшов роздивитися – де ж я опинився?

Як виявилось, кемпінг являє собою майданчик, оточений з трьох боків густим хвойним лісом, а з четвертого боку – це берег озера Пільзен (Pilsensee і означає озеро Пільзен або Пільзенське озеро). Люди приїздять сюди на трейлерах, в них і живуть. Хто хоче, орендує будиночки, як я. Жовтень тут – не сезон, тому туристів обмаль. Думаю, всього тут було разом зі мною осіб п’ять-шість. А ось влітку народу дуже багато: фотографії на стінах контори свідчать, що місце це популярне, їдуть відпочивати з дітьми, купатися, загорати, кататися на човнах і яхтах.

Та все це влітку, а я потрапив у самісіньку Німеччину туманну. Зрання щільний туман огортав ліс і озеро, робив усе навколо загадковим і таємничим. Ліс тут густий і природний – не насаджений, як у нас, у степовій Україні. Навколо – глухо, людей нема, машин не чути. Тільки вночі ґельґочуть дикі гуси, які готуються до відліту вирій. Якось згадалися казки братів Грімм, які не інакше як виникли саме в цих лісах.





Он из Германии туманной
Привез учености плоды:
Вольнолюбивые мечты,
Дух пылкий и довольно странный,
Всегда восторженную речь
И кудри черные до плеч.




Дерева понад озером - це дуби, "істинно германське дерево". Дійсно, тут дубів багато, а ось у нас вони певна екзотика.



Як написав мені один френд на фейсбуці, "тут бродит сумрачный тевтонский гений".
І дійсно, поблукавши тут на самоті, починаєш уявляти себе якимось юним Вертером. Здається, що ось з-за дерев вийде дух Шаміссо або фон Клейста (поета, а не генерала, хоча й генерал теж може з'явитися - він був якраз баварцем), Гельдерліна або Новаліса, Шлегеля або Гофмана. Зрозуміло, чому тут виникла така мудрувата філософія, яку назвали не просто "німецькою", а навіть "класичною"! Як у таких місцях не зафілософствувати?








Ось краєвид Пільзензеє без туману. Один тільки ранок випав такий теплий та ясний, що можна було розгдедити протилежний берег.
Взагалі, це найменше озеро з п'ятьох, розташованих одне поряд іншого. Найбільше - Аммерзеє. Тому ціла ця місцевість має назву Fünfseenland, Край П'яти Озер.
Ось мапа в кемпінгу: тут у кадр трапило тільки три озера.

Ось таке оголошення: собак тримати на поворозі.


Деякі пенсіонери гуляють тут і з собаками. Але я мало зустрічав тут людей: вони якщо й гуляли, то вдень, а я виїжджав зрання, повертався лише вночі, тож зустрічався лише з кількома робітниками і такими ж "ранніми пташками", як я. Всі дуже чемно віталися: "Гутен морген!" Робітники зовсім не розуміли англійської. Адміністраторка кемпінгу - жінка років за п'ятдесят - відважно вв'язувалася в розмову із запасом у десять англійських слів, що, втім, нам вистачало для порозуміння. Кілька разів при наших розмовах були присутні інші німці, то їх дуже тішило, що вони можуть щось зрозуміти. Один пістаркуватий хіппан навіть зрадів, коли почув, мабуть, йому знайомий вираз right now. "Yes, right now!" - він вимовляв це з непідробним захватом. Я дійшов висновку, що в німців якийсь сантимент щодо англійської, при тому, що вони знають її гріше від поляків у подібних же ситуаціях.
Ось, власне, вигляд цього кемпінгу.

















Уночі, коли навколо ні душі, а небо тут майже таке ж зоряне, як над морем (бо далеко від великих міст) - висить над головою Чумацький Шлях і ще якийсь зоряний Шлях іде йому навхрест - я сидів біля води, розмовляв із Богом і думав, що, мабуть, мало знайдеться зараз людей, які можуть дозволити собі ось просто так сидіти в тиші на самоті біля лісового озера та слухати як осіннє листя повільно падає на воду...







Звичайно, мої улюблені качки, які завжди трапляють у кадр. Крижні - вони і в Баварії крижні!


Від Пільзензеє рукою подати до містечка Зеєфельд. Я заїхав туди, поснідав у якийсь "пекарні" (зрозуміло, італійській), і вирушив до Аугсбурга. Зеєфельд - місто симпатичне, маленьке і затишне, як, утім, і всі баварські містечка. Не дивячись на жовтень, навколо повно квітів, то тут, то там бачиш напис Blumenmarkt, квітковий ринок. Оце управа Зеєфельда, так званий Rathaus, міська влада. За нею - супермаркет Edeka, аналог польської Biedronka чи нашого АТБ. Поки я снідав, діти пішли до школи, час був вирушати.



Але я все одне потрапив у пробку на трасі. Ситуація, що її неможливо уявити в Україні в принципі. Причиною була не аварія: просто занадто багато автівок зрання їдуть до великого міста.
Зупинившись на одному майданчику біля дороги, я зробив кілька знімків, щоб ви мали уявлення, що таке Німеччина.


Корівка пасеться. У повітрі пахне кизяками. Вздовж дороги - германські дуби.





Ця фотка зроблена в іншому місці, ближче до гір, але суть та ж сама - рустикальна Німеччина.


Крім корівок, тут багато пасеться коней. На жаль, коней в Україні виведено під нуль, зараз хіба що в дуже глухих селах де-не-де їх побачиш у кількості один-два. А тут - цілі табуни.
Така от виявилася Німеччина.



Далі буде.
Jesus cup

НІМЕЧЧИНА: ПЕРЕЛІТ, ПЕРЕЇЗД І ПЕРЕЛАЗ


Літаки Ukraine International (Міжнародні авіялінії України) на летовищі Борисполя - начальної точки моєї подорожі

Час торопить, життя летить, минулий рік – як учора, щоденна суєта відволікає від фіксації моментів значущих, не те що прохідних, дні, тижні, місяці, все зливається в один суцільний галасливий потік. От і з подорожжю до Німеччини – «руки не доходять» описати її в щоденнику бодай схематично, розібрати світлини, що їх сьогодні завдяки цифровій техніці можна наробити скільки завгодно. А в тих краях, де я опинився, можна на кожному кроці зупинятися та фотографувати — шкода лише, що навіть найякісніша світлина не передасть і п’ятої частини побаченого, особливо це стосується природи, яка в об’єктиві втрачає майже всю свою принаду, тут потрібний пензель, а не фотоапарат! Але дещо таки вийшло, що я тут і викладу.


Бориспіль під крилом

До Німеччини полетів літаком, хоча не відмовився б і від автобуса (як у випадку з Польщею). Але справи підганяли, час мав значення, тому вилетів з Києва (Бориспіль) літаком «Люфтганзи», щоб через дві години приземлитися в аеропорту Мюнхена.

Це був мій найперший політ у житті. Якось так склалося, що мені довелося подорожувати будь-яким транспортом, тільки не літаком. І ось нарешті сподобився. Ясна річ, я вибрав місце біля віконця, впродовж усього польоту дивився в нього і навіть фотографував – благо, погода дозволяла і землю внизу було видно, як на долоні: чітко, детально, з усіма подробицями.







В якийсь момент літак почав потужно набирати висоту.



Ми піднялися настільки, що міста та села внизу стали зовсім маленькими.



Певний час летіли понад хмарами, але вони швидко зникли.



У самому польоті я не відчув ніякого дискомфорту: жодної нудоти, закладання вух, трясучки літака, «повітряних ям» та інших лякалок, про які мені казали, нічого подібного зі мною не трапилося. Екіпаж був німецький, три стюардеси мило спілкувалися з пасажирами та розносили бутерброди з різними безкоштовними напоями (в тому числі пивом і вином). Мене напої не цікавили, бо я прилип до вікна.

Як і хлопчик, який сидів на місці переді мною, з цікавістю вдивляючись назовні.



Усе внізу було просто мікроскопічним.



Потім почалося зниження. Ось внизу вже й Німеччина, Баварія.



До речі сказати, за всю свою поїздку я не використовував жодного документу, крім паспорта. Жодних віз, жодних питань. Якщо згадати мою торішню подорож до Польщі, скільки я вбив часу та грошей на оформлення шенгенської візи (довелося збирати довідки ледве не про несудимість, про майно, про кошти на рахунку, інформувати, з якою метою та до кого їду, на який термін і т. д., і т. п.), то цього року - нічого. Нічого від слова абсолютно. Паспорт знадобився тільки для роздрукування квитка - паспорт треба було засунути в апарат, який видав усю інформацію про потрібний рейс і зареєстрував мене на борту. В цьому апараті я й вибрав місце біля вікна. Все. Хай живе безвіз!

У Мюнхенському аеропорту, який величезний настільки, що на зворотньому шляху я ледве в ньому не заблукав, я сфотографував, що впало на очі, і кинув на фейсбук, чим дуже всіх здивував. В аеропорту з інтернетом немає проблем, і я наївно подумав, що так воно і буде всюду - принаймні, в Польщі саме так, тому не потурбувався прокласти заздалегідь маршрут до місця призначення на електорнній карті, про що довелося потім пожалкувати. Швидко й без жодного клопоту оформив оренду машини, спустився в гараж, ну, і гутен абен, Німеччина!


В оренду мені дали отакий "форд фокус" по сто евро за добу.

Поки суд та діло, вже стало смеркати, а потім і зовсім настала ніч. І тут мене спіткав сюрприз - ніде немає мережі! Тобто, вона, зрозуміло, є, але не для моєї картки Vodafone, що обіцяв мені "вільне спілкування по всій Німеччині". Виявилося, що те спілкування стосуєтся тільки дзвінків, але ніяк не інтернету! Хоча торік у Польщі в пакеті "Польща як вдома" прекрасно діяв і інтернет... От тобі раз. А я сподівався на безпроблемну поїздку за маршрутизатором. Довелося рухатися за дорожними знаками, а тих знаків тут виявилося троїхи менше мільйону і всі малозрозумілі. Хіба швидко розібрався, що Ausfarht означає з'їзд з основної траси вбік. Що ж, помчався "по стрілках".

Про німецькі дороги сказано багато, і все це правда - всі вони рівні та гладенькі, хоча виглялають не такими "новенькими з голочки", як у Польщі. Взагалі, мені здалося, що Польща намагається дерти писок перед Німеччиною, така вона відпольорована та чистенька, наче тільки-но випущена річ, натомість Німеччина - річ вже "поюзана", потерта, хоча й дуже якісна. Звісно, кожна лампочка світить, розмітка є розмітка, а не натяк на неї, як у нас, ну і рух, звісно, не такий як у нас, а куди як більш щільний, потужний та швидкісний. Хоча знаки вказують на обмеження швидкості 160 км на годину, багато машин літає під 200.

Отак по знаках та по знаках заїхав я кудись у такі місця, де і славні німецькі дороги закінчилися, а почалися якісь колдобини, не гірші дороги Ромни-Гадяч. Хоча брешу - гірші. Не гірші - це кратери на Місяці.

"Я так і знав, що тутешні супер-дороги - стереотип!" - сказав я собі. Але це був не головний стереотип у моїй голові, що зруйнувався цього вечора. Я очікував побачити Німеччину індустрійну, повну машинерії, заводів, транспортних розв'язок, скла, бетону, металу, гелікоптерів (забігаючи наперед скажу, що в подальшому я побачив і все це, але не воно залишилося для мене образом країни), а потрапив у краї рустикальні, сільські, лісові... причому, чим далі я котився, тим глухіше ставав ліс навколо дороги, а сама вона ставала здебільшого вужче та вужче. Зауважте, що вже була ніч, десь десята година. Ліхтарі потроху зникли, залишилися тільки стовбчики, щоправда, світловідбиваючі. Якось несподівано зникли і автівки, я рухався крізь темні хащі, що все більше нагадували мені не Европу, а якийсь Середній Урал.

Зникли й знаки, і навіть всюдисущі "аусфарти".

Щоби трохи підбадьоритися, я вмикнув радіо, станцію Bayern 3. Музика потішила - це був непоганий англомовний рочок середньої якості, якраз те, що треба на трасі. Диктори щось тараторили німецькою, але часто вставляли англійські слова та цілі фрази - мені це здалося якоюсь модою, яка очевидно тішила співрозмовників. Про особливості німецької розмови напишу в іншому місці, тут зауважу тільки, що десь з десятка пісень в етері станції тільки одна чи дві були німецькою.

Аж раптом з-за лісу вискочило назустріч містечко невеличке: німецькі біленькі хатки під гострими трикутними дахами, церква посередині, бруківочка, словом, усе як положено. Годі кататися, сказав я собі, треба нарешті роздивитися цю країну із середини. Зупинився біля першої-ліпшої кав'ярні під назвою "Колізей" - вона єдина світилася привітним світлом, а я знав з Польщі, що в Европі годі розраховувати на заклад, відчинений після 19:00.

Тож я розгледівся навколо. Церква стояла якраз напроти кав'ярні і я хотів її сфотографувати, але через темряву вийшла ось така юринда.



У "Колізеї" до мене підскочив італієць - як виявилося пізніше, в цих краях геть усі кав'ярні, пекарні, генделики та ресторанчики тримають виключно італійці, цей же не розумів ані англійської, ані навіть німецької, втім, набір інтернаціональних слів та фраз дозволив нам порозумітися щодо моєї вечері.

Ще один контраст із Польщею, де в будь-якому закладі, навіть у найдрібнесенькому кафе, персонал цілком задовільно спілкується англійською. І таксисти теж.

А от щодо виявлення мого місцезнаходження виходило складніше. Італієць ніяк не міг добрати, чого я хочу від нього, тоді як я намагався дізнатися - як зветься це місце? Напруживши залишки своєї італійської, я згадав, що "місто" буде "сітта", почувши це, італієць хутко кудись побіг, з таким видом, що я подумав: зараз він притарабанить мені якусь муру під назвою "сітта" евриків так за сорок. Але ні - він приніс візитну картку з адресою цього закладу. І на ній було написано назву цього міста.

Тут тільки я зрозумів, чому мафіозо не міг мені її назвати. Він просто був не в змозі її вимовити!

Ба більше: я не міг її прочитати!

Чи то через втому цього дня, чи через власну придуркуватість, чи через що інше, я не міг добрати, як прочитати слово Herrsching... А від цього міста було рукою подати до Зеефельда, який знаходиться менше, ніж у кілометрі від Pilsensee - Пільзенського озера, пункта мого призначення.

Без надії на відповідь я запитав: "Інтернет? Вай-фай?" "Сі!" - радісно вигукнув італієць, тикаючи пальцем у візитку, і дійсно, на ній, окрім злополучного Herrsching, був дрібними цифірьками зазначений пароль доступу до мережі. Тепер, знаючи своє розташування, я міг спокійно прокласти маршрут і більше не перейматися. З полегшенням я потягнувся до їжі, на що італієць радісно вигукнув: "Бон аппетіто!" "Граціє, граціє", - пробурмотів я, але життєрадісний італієць не відходив, а вирішив дізнатися, звідки ж я такий узявся? "Аус Украйне!" - я подумав, що така відповідь має його задовільнити, але мій співбесідник все не відходив. "А як у вас бажають "бон аппетіто"? - "Смачного".

Було вже десь близько одинадцятої, в кав'ярні, крім мене, сидів тільки один відвідувач, але він вже точно відповідав найстереотипнішому уявленню про німця - здоровенний дядька років під п'ятдесят в акуратній сорочці, в окулярах, він цмулив пиво з літрового кухля і, дочекавшись, коли веселий італієць зникне, змовницьке підморгнув мені, підвів кухоль і голосно вигукнув на все приміщенння:

- Украйне! Смачного!